Есе 383-У

383-У

Україна зараз знаходиться в зоні великої політичної турбулентності, де рішення та поведінка її громадян врешті визначить: чи буде існувати Україна як держава й надалі. Така постановка питання досить категорична, але в певному сенсі й досить реалістична. Зовнішні виклики у вигляді воєнно-політичної агресії активно спонукають народ України нарешті визначити ту єдину ідейну базу, що буде вести її шляхом конкретних реформ у «щасливе майбутнє». Де може бути визначена та чітко виражена ця ідейна база, що буде об’єднувати та направляти громадян України у їх спільних діях? Так, звісно у «тілі Конституції».

Для мене як для громадянина України дуже важливо, щоб Конституція виражала мою волю, мої прагнення та захищала мене від будь-якого внутрішнього чи зовнішнього свавілля. Я вважаю, що головними акторами у фокусі конституційного будівництва повинні бути не держава та влада, а громадянин та народ. Держава та влада – це об’єкти, а громадянин та народ – це суб’єкти конституційного процесу. Такий підхід може називатися демократичним, тому що тільки народ є єдиним джерелом влади, де будь-яка інституціональна закріплена політична або державна влада опирається на процес легітимації та легітимність своїх політик та загального курсу дій від механізму народного волевиявлення.

Чи потрібна Україні зараз нова Конституція? На мою особисту думку потрібна. Редакції Конституції України 1996 та 2004 років показали свою практичну неспроможність повноцінно реалізовувати волю народу та захищати інтереси громадян України. Однією з головних функцій Конституції є чітке розмежування гілок влади, тобто виконавчої, законодавчої та судової, та їх інституційних повноважень, де в контексті сучасного українського конституційного процесу чітко відбулося перше, але час від часу нехтувалося друге. «Конституційний переворот» 2010 року є яскравим прикладом цієї проблеми.

Однак суть реалізації конституційних положень не виходить тільки із її юридичної кодифікації, але, в першу чергу, виходить з правової та культурної традиції тієї чи іншої спільноти. Сучасне українське суспільство все більше здобуває власного незалежного досвіду державного будівництва, де відточуються елементи демократизації, що реалізовується в конкретних діях. Революція Гідності є позитивним прикладом активізації громадської активності та свідомості українського суспільства, а також сигналом того, що таке нехтування реалізації Основного Закону України, яке було за всі останні роки української незалежності, більше неможливе.

Українська конституційна та політико-правова традиція налічує більше трьох повних століть, починаючи від встановлення Конституції Пилипа Орлика у 1710 році й до сучасного українського конституційного процесу. Проте в більшій мірі це було скріплення думок та обґрунтування загальних принципів, реальних дій на практиці не здійснювалося, тому що як такої і незалежної державності Україна протягом цього часу не мала. Зовнішні воєнно-загарбницькі виклики не давали чітко розвиватися республіканській політичній традиції українського народу та оформитися повноцінній українській державності. Реальний конституційний процес можливий лише за умов державної незалежності країни, лише тоді суть Конституції має свою дійсну практичну та символічну вагу.

У сучасному українському політико-правовому вимірі Конституція повинна бути одночасно і набором загальних принципів демократичного урядування, і реальним «вищим юридичним документом», який зміг би блокувати будь-які спроби узурпації державної влади в Україні. Конституція складається не у фокусі держави як суб’єкту політичного процесу, а встановлюється для народу та у спектрі його можливостей організовувати власну політичну систему. Однак із законодавчим прийняттям та закріпленням нової редакції Конституції усі внутрішні та зовнішні проблеми не вирішаться в один момент. Конституція України – це плацдарм для реальної та символічної боротьби за щастя кожного громадянина, за загальне благополуччя суспільства і за укріплення незалежності Української Республіки. Основний Закон України потребує постійної підтримки та живлення з боку громадянського суспільства та кожного окремо взятого громадянина загалом, де одним з можливих методів для цього є остаточне подолання правового нігілізму в українському суспільстві.

Отже, ми можемо констатувати для себе, що Україні зараз потрібна нова Конституція, тому що нова українська внутрішня політична атмосфера починає оформлювати новий еволюційний вимір громадянської культури народу України, де для українських громадян повинні бути надані додаткові можливості контролю за державною та політичною владою. Головним постулатом для цього служить теза, що «не існує хорошої або поганої влади, а існує лише контрольована та неконтрольована влада». Необхідний більш чіткий пропис розмежування повноважень різних гілок влади, де за кожної з них має бути виокремлено окрему незалежну зону відповідальності та сфери прийняття рішень. Потрібне більш чітке конституційне закріплення прозорості, відкритості та публічності політичної та державної влади, а також більш чітка організація системи стримування та противаг, особливо в руслі виконавчої гілки влади, щоб порушення основ розбудови демократичного процесу більше не було можливим в українській політичній традиції. Повинна бути заблокована будь-яка подальша можливість узурпації вищої державної влади в країні шляхом закріплення єдиної моделі виборчої системи для президентського, парламентського та місцевого рівнів в «тілі Конституції».

IV Універсал Центральної Ради проголошував: «Але в тяжку годину відродилась воля України». Зі свого боку я буду робити все, щоб воля України ніколи більше не пала.