– Есе 239-Ш

239-Ш

 

Чому Україні потрібна нова Конституція?

 

Що таке Конституція і для чого вона потрібна?

Впевнений, що у кожної людини на це є своя відповідь. Питання функціонування державного механізму бентежило не одне покоління філософів і звичайних людей. Основні законодавчі акти держави були наслідком їхніх роздумів та дзеркалом їхнього світогляду. Для мене Конституція – це і паспорт держави, і декларація про наміри її політичних еліт, і «дорожня карта розвитку країни».

Чи потрібно змінювати Конституцію?

Різні політики сьогодні дають різні відповіді, часто абсолютно протилежні. На мою думку, зміни до Конституції давно назріли, адже наша держава далеко не така, якою була 24 роки назад, коли вона тільки-но отримала незалежність. За цей час кардинально змінився соціально-економічний устрій України, відбулися зміни в політичних настроях і симпатіях народу тощо. Перед країною постали нові виклики: сепаратизм, неефективне управління, відсталі технології, корупція. Ці виклики загрожують самому існуванню нашої держави. Нова Конституція, або суттєві поправки до її тексту, мають дати відповідь на ці виклики.

Народ України хоче знати раз і назавжди – якою має бути наша держава, омріяна десятками поколінь борців за волю. Звісно, нашим предкам, які, наприклад, жили в XVII чи XIX ст., було б складно пояснити доцільність сучасного адміністративно-територіального поділу чи складний механізм розподілу бюджетних коштів. Але вони чудово розуміли недопустимість узурпації верховної влади диктатором або групою осіб. Внаслідок цього в тіло Конституції Пилипа Орлика був внесений механізм розподілу владних повноважень між гетьманом, генеральною старшиною та генеральною радою, який не допускав привласнення влади та був доволі прогресивним на той час.

На мій погляд, текст Конституції має відповідати тим принципам, які є головними морально-етичними нормами нашого народу, ідеалам добра, милосердя, людяності, таким категоріям як честь, гідність, працелюбність. Проте в дійсності ми часто бачимо зовсім інше.

Як це повинно було б виглядати, проілюструю лише на кількох прикладах.

Так, у статті 76 Конституції вказано, що народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Зазначено лише одне застереження, щодо кандидата в депутати: «Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку». Цікаво, що згідно статті 70 на виборах і референдумах «не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними». У статті 81 перелічені обставини, коли достроково припиняються повноваження народних депутатів, у т.ч. у разі «визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім». Тобто виборці можуть «за гречку» обрати народним депутатом людину формально не засуджену (у той же час всім відомого кримінального авторитета), психічно хвору (але яка не стоїть на обліку в лікарні). І що потім очікувати від такого «законотворця»?

У складі діючої Верховної ради і органів державної влади є чимало осіб, які тривалий час до цього були безробітними, які живуть у злиднях (згідно їх декларацій про доходи), і в той же час намагаються керувати життєво важливими структурами і вирішувати глобальні завдання. Може, щоб уникнути такого подвійного стандарту, слід задуматися над майновим чи професійним цензом – якщо ти зміг створити робочі місця, маєш власний розкручений бізнес, власну наукову школу чи світове визнання як митець, отже можеш брати участь в керівництві державою. Деяким особам треба ще добре попрацювати, а не рватися в політику на популізмі.

На мій погляд, перелік критеріїв, які б обмежували право висуватися кандидатом в народні депутати має бути значно розширеним у відповідній статті Конституції. Прості люди хочуть бути впевненими, що їхніми обранцями, які вирішують життєво важливі питання існування держави (у т.ч. й змінюють Конституцію), мають бути передусім патріоти, люди чесні, добропорядні, працьовиті, успішні. Бо як кажуть у народі: «Чиє весілля, того й музики».

Важливим аспектом, який має бути обов’язково закріплений у Конституції і який хвилює народ, є питання довіри до влади. Люди повинні мати не деклароване, а реальне право змінювати всіх депутатів і держслужбовців, якщо вони не виправдали довіри народу та покладені на них надії (включаючи міністрів, голову Верховної Ради, президента) шляхом спеціально оговорених в Конституції процедур (референдум, імпічмент тощо).

Народ має визначати основні засади державної політики. Одним із дієвих інструментів реалізації цього права можуть бути конституційна асамблея та народні збори (віче), які обираються шляхом демократичних виборів з високим професійним та моральним цензом з широким громадським обговоренням кандидатів. Тільки народ може вирішувати питання про автономію чи спеціальний статус окремих регіонів та міст. Лише народ може змінювати найбільш важливі положення Конституції, зокрема, які стосуються повноважень центральних органів державної влади та голови держави – президента.

Саме такий механізм дозволить уникнути різноманітних політичних спекуляцій та бажання узурпувати владу окремими особами чи групами, або змінювати Конституцію коли кому заманеться, оскільки Конституція є власністю, результатом та гарантією надій та прагнень народу.