– Есе 147-Ш

147-Ш

 

«Конституцію України буде писати виключно

український народ»

П. Порошенко

 

Лише 2 роки тому ніхто б не міг подумати, що я, звичайна 16-річна дівчина з маленького містечка, матиму змогу прийняти учать в оновленні головного документа однієї з найбільших держав Європи – України. Я завжди була переконана, що створити Конституцію можуть лише досвідчені і компетентні політичні діячі: Пилип Орлик, Михайло Грушевський, Михайло Сирота, Віктор Мусіяка, але виявляєтья, що сьогодні кожен, кому небайдужа доля рідної країни, може відчути  свою важливість і стати причетним до творення демократичного суспільства.

Тож, я спробую відповісти,чи потрібні зміни до сучасної Конституції України. В інший час я б сказала категоричне «ні». Як аргумент навела б положення (юридичну норму) про те, що Конституція – закон, який має ускладнений і тільки винятковий (можливо навіть екстрений) порядок внесення до неї змін, тим паче, кардинальних.  Основний Закон не можна кожного разу підлаштовувати під політичну кон’юктуру і робити її «ручною» для кожної нової політичної сили, яка прийшла до влади. Але я впевнена, що  в сучасних реаліях зміни просто необхідно провести, так би мовити раз і назавжди, закріпити те прогресивне, що з’явилось у нашому суспільстві – європейський світогляд та демократичні цінності. Крім цього, зміни просто необхідні для очищення нашої країни  від попередніх нелегальних і політично заангажованих змін 2004 і 2010 років.

Цікаво, які б зміни запропонував і чи запропонував би взагалі Пилип Орлик – творець першої української Конституції, якби опинився в сучасних умовах? Я згадала про Пилипа Орлика не випадково, бо занадто багато спільного є в політично – економічній ситуації українських земель поч. XVIII ст. і сьогоденням: спільний зовнішній ворог, нестабільна політична ситуація, суспільство, яке знаходиться на перепутті. Але, на жаль, Україні 2015 року набагато складніше: ми вже відчули смак незалежності, демократії,  і втрата всього цього буде трагедією не тільки нашого покоління, а й минулих, що пролили кров за те, що ми вже  маємо.

Безумовно, новим в змінах має бути введення норми про децентралізацію України. Я вважаю, що вона є доречною і як ніколи актуальною, оскільки відповідає перевіреним Європою засадам управління і функціонування країни. Але, на мою думку, майже одночасно з прийняттям цієї норми має бути введена ціла низка законів, які б запроваджували і пояснювали поетапність цього процесу. Я переконана, що процес децентралізації повинен реалізовуватися виважено, крок за кроком, бо для ефективної реалізації основ і принципів децентралізації необхідно спочатку розвинути правильну свідомість місцевої громадськості і політичної еліти. Оскільки головною вимогою децентралізації є розширення повноважень громад на місцях. Таким чином, для цього потрібно поступово змінити їх життєвий девіз «мені всі зобов’язані» на «я маю сам зробити», за допомогою ЗМІ, шкіл, вишів, тощо. Та розглядати питання про передачу влади на місця треба дуже уважно. Я гадаю, що передавати можна тільки ті повноваження, які необхідні безпосередньо для вирішення проблем даної громади. Загальнодержавні проблеми мають розглядатися владою консолідовано, за допомогою місцевого населення, так як Україна має складну, розгалуджену систему управління і тимчасово обмежені ресурси, якими буде поки що складно керувати на місцях. Особисто для мене положення про поетапність децентралізації є нагальним на сьогоднішній час, оскільки я є мешканкою Центральної України, яка (чого там приховувати) має слабкий рівень громадянської активності, з певним елементом байдужості та пасивності.

На мою думку, саме такі зміни і є тими  поступовими кроками до головної мети країни. Так як в цілому зміст Конституції України вже давно вважєтья найдемократичнішим у світі, зміни до нього необхідні лише в управлінських аспектах. Та головне питання не у змісті документу, а у належності і ефективності  дотримання його положень.

Поступовість змін в Конституції має призвести до апогею її реалізації  саме на час зрілості мого покоління: свідомого і вихованого на принципах Майдану, людей, які виросли в часи становлення і розквіту великої країни,  які своїми очима бачили і власним тілом відчули ціну  лжедемократії. Я хочу,  аби мої майбутні діти знали про справжню війну на сході України, яка суперечила законам, про героїв Небесної Сотні,  які віддали життя за справедливість , що існувала лише на папері, про часи «мертвої» Конституції…

Я буду тремтячим голосом розповідати їм про студентів,майже моїх однолітків, яких били на Майдані кийками до напівсмерті, про сльози на обличчі моєї подружки з Луганської області, про безсонні ночі з батьками  перед  телевізором, коли стежили за останніми новинами під час Революції Гідності, і як мерзли на нашому маленькому Кіровоградському Майдані, підтримуючи київських активістів. Адже то є правда про мою країну, яку змушували жити, ігноруючи головні закони.

Я  переконана,  що відродження Батьківщини вже не за горами,  якщо правильно розвинути свідомість суспільства,  яке буде розуміти значення законів і знатиме ціну свободи і справедливості не лише в задекларованих статтях.