Я пишу цей текст під гуркіт снарядів на вулиці. Цей звук - сигнал, що скоро може згаснути світло. Але заспокоюю себе: в мене ноутбук, я зможу дописати. Холодна стіна в коридорі, старий килим з пледом на ньому - так виглядає робоче місце мільйонів українців. Під час тривоги ми шукаємо прихисток в закутках квартир, паркінгах, метро та підвалах. Але цей грім, коли небо ясне, цей дим, який затягнув всю країну, ця навала нагадує, що нічого не скінчиться навіть після відбою повітряної тривоги.
Зараз ми маємо жити. Вести звичний спосіб існування. Вчора звичайний багатоквартирний будинок став могилою для десятків містян Дніпра. Кожен пост в соцмережах обіцяє помсти, але не можна навіть уявити, якою може бути помста. Ми, наче згорілі до кінця свічки, тліємо лише помстою. Вогонь був з перших днів війни, але зараз не можна ненавидіти сильніше. Наші обгорілі, почорніли душі тліють люттю. Лють - це почуття, символ, слово, яке не можна перевести, лише відчути. Лють - це ненависть, але інша, підсвідома, яка прагне помсти, кричить і ридає зі злості. І саме вона допоможе перемогти тих, хто хоче знищити нас, поставити хрест на існуванні України та її дітей.
Але самої люті мало. Нам треба підкріпити її зброєю.
Останні триста років ми потерпаємо від амбіцій сусіда. Він хоче вкрасти нашу історію, нашу долю та вбити тих, хто пам’ятає. Пам’ятає правду і може розповісти її.
Я вірю, що громадяни США та Європи були введені в оману культурою Росії «на експорт». Це не дивно: Росія може маскуватися. Вони завжди хотіли, щоби їх бачили трохи дивакуватими, грубими, але харизматичними. Вони завжди мріяли стати Європою, тому експортували лише балет, культуру, нібито давню історію.
Але вони не порахували, що ми бачимо їх наскрізь. Ми знаємо їхню мову. 300 років тому Росія прикувала кайданками до себе вільну країну. 300 років ми йшли разом, та досконально вивчили кривдника. Росія хотіла, щоби ми забули нашу мову, культуру, віддали їм назву та затерлися у віках. Але на щастя за 300 років цього не сталось. Тому у 2014 році почалась війна.
Так, саме у 2014 році загарбники підступно встромили ніж у тіло України. Вони вкрали Крим та зробили своїми бранцями мільйони людей на Донбасі. Моєму Донбасі. Я народилась у цьому регіоні 30 років тому, коли Україна вже звільнилась від кайданів СРСР. Ми були щасливі в Україні. Але росіяни принесли на мою землю сльози, біль, тортури. В Донецьку, біля Донбас-Арени, де мільйони вболівальників у 2012 році святкували Євро-2012, зробили концтабір «Ізоляція». Зараз мої співвітчизники на Донбасі отруєні російською пропагандою, але тоді, у 2014 році ніхто не хотів російського Донбасу. Зараз саме цей регіон потерпає від ракет та куль загарбників, а міста знищуються зі звірячою жорстокістю. Маріуполь, який вдалося відбити у загарбників у 2014, був квітучим містом. У 2022 році він став пустелею. Таке воно, звільнення у розумінні росіян.
У лютому 2022 року сталось повномасштабне вторгнення. І я, як людина, що переживає це вдруге вже у Києві, була захоплена рівнем підтримки з боку наших західних партнерів. Якби ця підтримка була в нас у 2014 році! Сьогодні ви прихистили наших жінок та дітей, надали нам гроші та зброю - кожен українець запам’ятає це та розповість дітям.
Але якби це було на 8 років раніше… Ми більше не маємо права на цю помилку. Досить вірити загарбникам. Досить обману. Досить міфів. Росіяни - це не Достоєвський, балет, фігурне катання та «захист російськомовних громадян». Росіяни - це експорт страждань, тортур та війни. Вони побачили свою безкарність, тому підняли зброю ще раз.
Зараз Сполучені Штати Америки - це флагман, лідер та найбільший партнер України. Ми бачимо, як важко нашим друзям приймати непрості рішення. Ви прагнете зберегти баланс між допомогою та прагненням уникнути ескалації. Але ескалація вже на максимумі. А в нас немає іншого виходу, як перемогти. Ми віддали цьому Молоху найкращих Воїнів на фронті, ми не маємо права зрадити їхню пам’ять. Ми поховали дуже багато чоловіків, жінок, дітей та похилих людей - ми не маємо права зрадити їхню пам’ять.
Якщо переможуть росіяни, то на нас чекає смерть, насильство, рабство та безкінечне горе. Наша історія це доводить.
Наша лють допоможе перемогти. Ми готові відбудувати країну. Ми сильні. Але не впораємось без допомоги. Громадяни Сполучених Штатів як ніхто знають ціну свободи. Як казав Томас Джефферсон: «Дерево свободи необхідно поливати час від часу кров'ю тиранів і патріотів. Це його природне добриво». Крові патріотів пролито вже надто багато. Настав час крові тиранів.